Театральний художник Снітко Володимир Іванович, – творець, який змінював світ…
Передмова
18.03. 24р. Вітаю шановний читач! У попередніх книгах серії «Художня слава Кривого Рогу» було розглянуто життя і творчість художників Віктора Бєлова, Григорія Шишка, Степана Головатого, Івана Авраменка, Леоніда Давиденка, Віктора Мішуровського. Наступна книга продовжує серію і присвячена талановитому театральному художнику Володимиру Снітку. На жаль, книгу поки що не вдалося видати, видавництво закрилося, але це справа часу, обов’язково надрукуємо. Частково книга буде представлена на сайті.
Народився Володимир Іванович 08 серпня 1939 р. в станиці Кримська, Краснодарського краю. Закінчив у 1960 р. Одеське театрально-художнє училище, спеціальність – художник-гример. Працював з 1961 р. у Донецькому обласному драматичному театрі, завідував гримерним та декоративним цехами, працював і як художник-постановник. З 1967 р. головний художник Криворізького музикально-драматичного театру ім. Т.Г. Шевченко. За своє життя оформив більш ніж 150 спектаклів у театрах Донецька, Маріуполя, Кривого Рогу, Кропивницького, Миколаєва, Одеси. Учасник міських, обласних, республіканських художніх виставок.
Театральний художник
Театр часто називають «чарівним світом». Насправді лише підходячи до будівлі театру, глядач переживає особливе хвилювання, передчуття свята, прекрасного видовища, що так хвилює і зворушує. І щоб ці очікування справдилися, особливе завдання покладається на театрального художника. Його талантами створюється, те, без чого не може відбутися будь-яке свято, тим більше театральне: декорації, костюми, підбір предметів, світла.
Під час створення вистави театральний художник – сценограф (термін запозичений з сучасного європейського театру) розв’язує проблеми, властиві різним видам образотворчого мистецтва. Як архітектор, він будує на сцені сходи, арки, мости й фрагменти будинків, як живописець-монументаліст — представляє на суд глядача велетенські мальовничі полотна-задники, як скульптор — створює об’ємно-просторові композиції, як модельєр — розробляє ансамбль костюмів персонажів і як графік — подає пропозиції до афіш, програмок та рекламних плакатів. Така універсальність продиктована синтетичною природою театру і вимагає від художника неабияких знань з історії матеріальної культури та орієнтації в тенденціях розвитку образотворчого мистецтва.
Дивлячись різні спектаклі, легко помітити, що кожному художникові притаманний свій стиль і свої художні прийоми. Один схильний до яскравих рішень, інший віддає перевагу строгим формам. В одних виставах декорації умовні, в інших – немов узяті з життя – кожного разу рішення залежить від художника, його індивідуальності, розуміння п’єси, від традицій, до яких він більше тяжіє. Проте, що об’єднує кожного театрального художника так це притаманні їм винахідливість, просторове мислення, багата фантазія.
Таким справжнім театральним художником і був Володимир Іванович Снітко – абсолютно яскрава індивідуальність, відкрита і привітна людина, надзвичайно цікавий співрозмовник, – особистість ерудована й багатогранна, людина з вишуканим смаком та образним мисленням.
Зі спогадів мого батька Лис Дмитра Сергійовича:
«На жаль познайомилися ми з Володимиром Івановичем лише за роки два до його трагічної загибелі. У Кривому Розі є вулиця Олександра Поля, на той час ще Жовтнева, де кожні вихідні збираються місцеві художники. Наш криворізький Монмартр. Художники пропонують свої роботи, спілкуються, діляться своїм досвідом та останніми новинами. Майже з усіма я знайомий і мені завжди приємно з ними спілкуватися, переглядаючи новинки. Так і того разу поспілкувавшись і переглянувши весь ряд картин, я вже попрямував далі. Та на при кінці, майже вже біля скверу Михлика, я раптово зупинився. Краєм ока я побачив незвичайний живопис і настільки він мене зацікавив, що я відразу звернувся з питаннями до чоловіка, який пропонував ці роботи. Розговорилися, познайомилися. «Володимир Іванович», – відрекомендувався він, – непоказного виду людина, проте доброзичлива, щира, відкрита. Ми якось зразу відчули друг до друга симпатію і надалі товаришували. Володимир Іванович, літній чоловік, вже на пенсії, був колись головним художником нашого місцевого театру. Людина неординарна, ерудована, яскраво талановита, з великим професійним та життєвим досвідом.
Багато було зустрічей, спілкування на різні теми, як художні, так і життєві, проте все ж одна розмова мені запам’яталася найбільше всього.
Якось мене запросили до відомого місцевого художника на виставку і я вже прямував у виставковий зал та на півдорозі зустрів Володимира Івановича. Як завжди радісно привіталися і спитавши куди я прямую, Володимир Іванович відверто сказав, щоб я не гаяв час: «Він зануда (про художника) і живопис його такий самий, одна нудьга. Пішли десь посидимо, поговоримо». Я мав іншу точку зору про художника, проте з Володимиром Івановичем ми давно бачились і я вирішив, що ще є час, а спілкування з ним завжди було приємним і цікавим. Поруч було якесь кафе і ми там зупинилися. Цікаве було його життя, цікаві були його спогади.
«Володимир Іванович, розкажіть, будь ласка, що найбільше надихало вас у творчості, – цікава тема, новий репертуар?
– Я професіонал, а про натхнення кажуть любителі. Входиш у матеріал і вже від цього отримуєш насолоду. Це щоденна праця, саме вона приносить задоволення і допомагає жити. Знайомишся з темою, робиш ескізи. Початок роботи над будь-яким спектаклем – це завжди складно. Буває, ходжу кілька днів навкруги, а потім починаю роботу і входжу в ритм. Важко сказати, напевно, кожен спектакль по-своєму “чине опір”. І чим старше становився, тим довше працював. І не в віці справа… Може, від багажу знань? Або почуття відповідальності збільшувалось? Кожен раз, починаючи роботу, знаю, що “нічого не знаю”. Адже я бачив багато вистав і бачив різний рівень мистецтва. І це тяжіє над тобою. Це одночасно і велике щастя, і якась проблема.
До мюзиклу “Моя чарівна леді”, (по п’єсі Б. Шоу «Пігмаліон»), пам’ятаю, було написано мною і декораторами багато метрів живопису по моїм ескізам. А коли йшла підготовка до популярного спектаклю “Катрин” (п’єса Й. Прута), також був тривалий підготовчий період. Я спеціально вивчав історію Франції епохи Наполеона, детально вдавався в тонкощі історичного костюма. Наприклад, детально вивчав які за часів Наполеона були мундири, важливо було все, – які у них були рукава, їх облямівки, які кольори. Тому в нашому спектаклі костюми не просто відповідали тій епосі, а були вивірені з точністю мало не до року.
Кожен раз робота починалася з читання п’єси. Літературна основа служить відправним пунктом для подальшої роботи. Про що художник може довідатися, прочитавши п’єсу? Про ідею спектаклю; дійових осіб; історичну епоху в якій відбуваються події; динаміку, ритм дії, переплетіння сюжетних ліній.
Художник подумки уявляє майбутній спектакль так, ніби він уже виконується на сцені, й обговорює свої ідеї з режисером-постановником. Далі художник розвиває загальну ідею вистави, розробляє ескізи й макети декорацій, продумає художнє рішення в цілому. Звичайна декорація складається із задника, ряду куліс і об’ємної частини – розставлених на сцені меблів, деталей будівель тощо.
Іноді говорять, що п’єса – це ще половина спектаклю, друга половина створюється талантом художника. Справжній художник театру ніколи не забуває про те, що сцена – це простір для гри акторів, наповнений емоціями. Простір сцени має допомагати акторам, бути зручним для їх переміщень, мати потрібний настрій, ритм.
Театр, як правило, великий колектив і робота в театрі, – це завжди колегіальна праця. Я роблю ескізи, а саму роботу представлення нової вистави виконує велика кількість людей, до яких я завжди прислухаюся. Адже всі вони талановиті, кожен у своєму напрямку, саме від них залежить виконання і моєї роботи. І якщо ти не знаходиш з ними спілкування, не буде і результату. Я вкладаю свої емоції в роботу, а потім вони, вже в мою роботу вкладають свої емоції та працю. Взагалі ця дистанція, – від задуму до фінального втілення – безперервний шлях до компромісу і пошуку рішень. Те, що задумано спочатку, рідко виходить. Вистава завжди створюється в стресі, відчуваєш себе диспетчером. Але театр – це не професія, це життя, якщо не сказати – діагноз. Багато хто приходить в театр, але не всі затримуються. Не витримують. Сюди не можна приходити, “як на роботу”. Театру потрібно віддавати всю душу».
Ми проговорили до самого вечора і на виставку художника я тоді так і не потрапив. А коли відвідав її, то Володимир Іванович мав рацію, вона дійсно була не цікава і нудна”.
Далі буде…
