ТЕАТРАЛЬНИЙ ХУДОЖНИК СНІТКО ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ, – ТВОРЕЦЬ, ЯКИЙ ЗМІНЮВАВ СВІТ… (продовження)
22.03.24р.
Свобода духу, свобода творчості
Запам’яталася, ще одна життєва розповідь митця, яка так яскраво характеризувала тодішній час і людей, які в ньому жили.
Володимир Іванович не був членом Спілки художників УРСР, проте, як визнаний театральний художник, іноді брав участь у міських та обласних художніх виставках. Такі виставки були відносно часто, а ось республіканські мали вже зовсім інший рівень, – висока відповідальність, висока вимогливість до художньої якості твору і саме головне, у роботі повинна бути потужна ідейна радянська змістовність. Такі виставки вже наглядав комуністичний партійний відділ і роботи затверджувалися спочатку міським відділом, а потім ще й обласним. Якщо картина не відповідала затвердженим змістовним і ідеологічним вимогам, то дорога до виставки звісно була заказана.
Так і того разу, (1975р.) – було зібрання, був затверджений склад комісії з представників міського та обласного керівництва Спілки художників і міського відділу комуністичної партії. Художники виставляли на огляд свої роботи й кожна робота розглядалася окремо. Дійшов черед і до роботи Володимира Івановича, яка мала просту назву «Натюрморт».
На огляд картина містила елементи натюрморту та індустріального пейзажу: на білому аркуші, який лежить на поверхні, скоріш всього асфальту чи бетону, розміщені декілька головок червоної редьки, декілька відварних картоплин «у мундирі», наполовину початий круглий житній хліб та наповнений водою чи квасом металевий кухоль. За ними, майже посередині картини був розміщений скляний трилітровий бутель з яскравим букетом квітів, серед яких виразно виділялися червоні троянди. За квітами на задньому плані весь фон займав дерев’яний паркан з невеликим проміжком простору між дошками. І у цьому проміжку було зображено частину будівництва якогось промислового об’єкта та голубе з білими хмарками небо.
Далі надаємо слово, на той час голові Художнього фонду Кривого Рога, видатному художнику Криворіжжя – Віктору Омеляновичу Бєлову, який теж брав участь у цьому конкурсі:
«Я пам’ятаю той випадок з картиною Володі Снітка. Коли я її побачив, у мене дійсно, як то кажуть, – «перехопило подих», – такого натюрморту я ще в житті не бачив. Про майстерність виконання я не буду говорити, вона була на високому рівні, але тоді на конкурсі було багато талановитих художників і у кожного своя техніка, і свої досягнення, і висока майстерність. Проте картина вражала іншим, – своєю незвичністю сюжету. Ми всі професіонали й за життя вивчали та бачили багато натюрмортів, всі вони зводилися до варіації композиції поверхня – предмет. Зазвичай на поверхні (стіл або стілець) зображували предмет (квіти, глечики, фрукти, овочі та ін.) і іноді додавалася проста сюжетна лінія, як правило, мрійлива жіноча постать. Натюрморти могли відрізнятися за технікою – реалізм, імпресіонізм, модернізм, авангардизм та інші стилі, проте по змісту композиції багато з них вписувались в традиційну схему. Саме оригінальність ідеї натюрморту Снітка і вразила тоді всіх присутніх на конкурсі. Те що натюрморт розміщений безпосередньо на землі, ми зустрічали й неодноразово, особливо багато таких серед яскравої красоти природи і вони виглядали там гармонійно. Проте Снітко переніс його до промислового майданчика, надавши натюрморту зовсім іншої змістовності. І як оригінально це було зроблено, – ви візьміть і закрийте дошкою щілину паркану і картина зовсім буде іншою, – звичайний поширений натюрморт. Невеличка щілина у паркані, а як змінюється зміст картини! Саме ця неперевершена щілина у паркані й стала «яблуком розбрату».
Ми всі досить жваво обговорювали картину, коли раптом підводиться один з дніпровських художників і як то кажуть «з місця в кар’єр»: «Товариші! Що ми бачимо на цій картині!? Як міг радянський художник таке намалювати?» І в пух і прах, дощенту «розносе» картину Снітка. Основна критика зводилася до того, «що радянські люди, тим більш люди робочі, не можуть мати такий убогий сніданок, це не харчування трудового народу, це ганьба і таким художникам не місто в нашому житті. Де працює цей художник? Я буду ставити питання про виключення цього художника зі спілки та звільнення його з роботи! Він не може нести почесне звання радянського художника!»
Як зараз пам’ятаю, це був ефект бомби, що розірвалася тут і зараз. Всі замовкли й повисла гнітюча тиша. Такого ніхто не очікував. Була критика кожної картини, але так, щоб така критика йшла від «товариша по цеху», навіть не від представника міського відділу партії, до цього справа ніколи не доходила. На Володі не було обличчя, він якось втягнув плечі та ошелешено навкруги озирався. Я зрозумів, що треба його рятувати та, як голова Худфонду міста, взяв слово. «Так картина ще сирувата, є недоліки і треба над нею ще досконало попрацювати» і таке інше. Я, як міг, перевів увагу на іншого учасника конкурсу. Ці мої наміри помітив інший художник з Дніпра, на той час голова Спілки художників області, Анатолій Ткач, і він, своїм авторитетом, «спустив все на гальмах». Ніхто Володю не звільнив, а з тим «критиком», художник з якого був досить посередній, я і раніше мало спілкувався, а після цього випадку і поготів».
Скільки пройшло часу, а Володимир Іванович і досі з вдячністю згадує Бєлова за його підтримку, зваженість і високий художній професіоналізм. «Серед багатьох криворізьких художників, є тільки два справжніх – це Бєлов та Шишко. Вони абсолютно різні за творчістю, але кожен – справжній Художник і тільки так, з великої літери».
З приводу того часу можна зробити сумний висновок, що художня творча середа, як дзеркало відображала стан суспільства того часу. Парадокс полягав у тому, що особливо художникам ніхто нічого не наказував, а деякі самі один одного топили та цькували. Навіть формулювання для цього є, – «внутрішньовидова боротьба». Так, підґрунтя тут і справді очевидне: монополія влади на видачу замовлень і розподіл гонорарів, на звання заслужений чи народний, на видання персонального каталогу твоїх творів чи проведення персональної художньої виставки. Конкуренція неминуче переростала у сутичку за тоталітарний пиріг – і тут вже всі засоби були добрі, включаючи взаємні політичні звинувачення, особливо коли художник – «сама посередність і сірість». Ось тільки навряд чи можна погодитися з тим, що при такому розкладі партія грала роль всього лише неупередженого арбітра. Щоб керувати «внутрішньовидовою боротьбою», не обов’язково було кожному художнику ставити за спиною персонального комісара, який дає вказівки, що і як малювати. Існували механізми більш надійні та ефективні, і наведений приклад, як раз про це і свідчить, нехай і побічно, проте яскраво. Та обставина, що у радянських ідеологів у самих було сім п’ятниць на тижні й відтінки кон’юнктури відчутно вібрували, не повинно всіх вводити в оману: селекція «ідейних художників» велася цілком по-Мічурінськи. Багато художників це не витримували.
