ТЕАТРАЛЬНИЙ ХУДОЖНИК СНІТКО ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ, – ТВОРЕЦЬ, ЯКИЙ ЗМІНЮВАВ СВІТ… (ПРОДОВЖЕННЯ)
01.04.24 р.
Життя моє, чи ти наснилося мені?
Снітко В.І. Автопортрет із натюрмортом. К/о, 75*56. Початок 1980-х.
Сама загадкова робота майстра. Картина «Автопортрет» заворожує глядача з першого погляду, важко навіть придумати щось подібне.
Якщо не говорити про виразні кольорові засоби авангарду або про театральний прийом яскраво вираженого образу, – з цим можна погоджуватися або ні, – проте забути вже цю картину неможливо. Картина буквально резонує різними емоціями.
У картині рішуче все визначено. Свої переживання художник посилив яскраво вираженими фарбами – безмежні чорні стіни та прямі лінії червоної поверхні. Тут чистий супрематизм Малевича – розрив живопису із зображенням реального світу, усі зусилля зосереджені на кольорі. «Розфарбована площина, є найелементарнішою формою виразу чистого кольору, вивільненого від тиску предметів», – писав Казимир Малевич.
Проте картина зовсім реалістична. Реалістичність картини підкреслює натюрморт на поверхні: вже почата пляшка міцного напою, скоріш за все болгарське бренді «Пліска», таке характерне за своєю формою (було у ті часи досить популярне у Радянському Союзі, відносно недешеве); відкрита пачка сигарет «Opal» (теж болгарських, середньої якості та цінової категорії); частини початого оселедця холодного копчення (з таким притаманним кольором); напівповний чи напівпорожній виразно витягнутий келих, з прозорого скла, на невеликій ніжці. Пляшка напою і пачка сигарет знаходяться на червоній поверхні праворуч і ліворуч, ближче до глядача. Оселедець і бокал з напоєм знаходяться на зім’ятому білому аркуші по центру, трохи далі від глядача. Виразно простежуються діагоналі пляшки-бокалу та оселедця-сигарет і в цілому трикутник – пляшка-сигарети-келих зі своєрідною медіаною у вигляді оселедця.
У натюрморті є певний естетичний і виразно змістовний дисонанс. У радянські часи болгарське бренді довгий час вважалося своєрідним визнанням заможності й достатку. Було правилом гарного тону прийти у гості з пляшкою «Пліски», чи подарувати її як презент, – виглядала вона пристойно і по-багатому. Сигарети «Opal», якщо і не були «преміум» класу, все ж були досить популярні за своєю якістю і як імпортний бренд, були теж презентабельні, проте вони говорять більш про смакову перевагу цих сигарет перед іншими, саме для автора.
Снітко В.І. Газета «Червоний гірник», 04 лютого 1979 р. «Художник театру»
І бренді «Пліска», і сигарети «Opal» виглядають гармонійно один до одного, такий «джентльменський набір», – виникає образ, якщо не чоловіка «аристократа», то у всякому разі образ чоловіка у костюмі, з достатком, змістовного, такий «справжній магніт для жінок». Логічним смаковим та естетичним доповненням до цього складу натюрморту були б фрукти та сири, але зовсім не застарілий, з відтінком жовтизни, дрібок оселедця. Він яскраво виразний змістовний дисонанс, і з ним подумки виникає образ пустого холодильника (останнє, що в ньому було), відсутності достатку та в цілому смаку. І загалом, – образ байдужості до всього зовнішнього; образ людини, яку нічого не турбує, і яка нічого не прагне, – що є під рукою, те і є.
Проте такий розрив і дисонанс натюрморту, ніяк не суперечить в цілому змісту картини й враженню від неї. Навпаки, саме у такому вигляді натюрморт і є гармонійним поєднанням з іншим об’єктом картини, – з розеткою і висячим проводом відключеного радіо. Самого передавача радіо ми на картині не бачемо, але розетка і самий провод зі штепселем, так характерні для радянського радіо, що люди, які жили у ту добу, зразу їх впізнають. Щоб зрозуміти весь символізм цього образу картини, необхідно розглянути значення радіо у житті кожної радянської людини.
Характерною рисою розвитку радіо в СРСР був тотальний контроль з боку держави, який визначався монополією, як на технічні засоби, так і на зміст радіопередач (цензура). Особливістю радянських радіопередач був їх ідеологічний зміст. За допомогою радіо суспільство не тільки дізнавалося про життя країни, міста або села, воно певною мірою опинялося під впливом постійного комуністичного виховання. Колективізм, почуття обов’язку, відповідальність, любов до Батьківщини, прагнення захищати її від ворогів, готовність до самопожертви, ставали за допомогою радіо, хай не всеосяжними, але панівними елементами у свідомості радянської людини. Для радянських людей було недостатньо тихо сидіти й робити те, що сказано. Вони повинні були проявляти самостійність, брати активну участь у справі побудови соціалізму та комунізму.
З перших днів Радянської влади Комуністична партія приділяла велику увагу радіомовленню, як засобу зв’язку, інформації, пропаганди та агітації. Головне було те, що радіо було майже абсолютним монополістом у комунікації влада-народ: газети, а потім телебачення, були доступні, але по відношенню до радіо, досить обмежені. Радіо було крізь де тільки можливо.
Радянське радіо несло слухачам всього світу «правду» про першу країну соціалізму, радянського способу життя, про успіхи трудящих Радянського Союзу в будівництві комунізму, роз’яснювало зовнішню та внутрішню політику КПРС і Радянської держави. Під звуки радіо радянська людина просипалася о 6 годині ранку, під його звуки вона працювала цілий день і під його звуки вона засипала о 24 годині. Воно було з нею вранці, вдень та ввечері й усього шість годин воно давало людині відпочити.
І цей радянський гучномовець на картині відключений. За радянські часи це майже якесь святотатство, – зневага до країни, до її людей, повне виключення з суспільного життя.
Немає зовнішнього звуку. Немає зовнішнього світла. Якщо на мить включити радіо, – воно просто розірве замкнутий простір, просто знищить все навкруги, нічого не залишивши. Тому воно відключене, щоб зберегти себе, зберегти свій світ. І тільки гнітюча тиша огортає і заповнює весь простір, вона тисне і змушує вдивлятися, концентруватися на портреті художника в дзеркалі, ніби вихід там, ніби там відповіді на всі одвічні питання життя і смерті – «бути чи не бути».
Зображення автопортрета художника імпресіоністично обрізане, видно тільки півобличчя (і те до підборіддя), – зосереджений проникливий погляд, стиснуті губи, відкрите чоло, зачесана назад розпатлана зачіска. Людина десь у середньому віці, ще немає сивих волос, проте вже присутній віковий набряк очей. І погляд. Погляд причаровує і не відпускає, – до нескінченності можна вдивлятися і вдивлятися в себе й шукати відповіді, і не знаходити їх в собі, а зовні, позаду, теж темрява, порожнеча, немає світла, така ж безвихідь.
Картина вкрай експресивна. Автору вдалося скупими засобами передати найпотужніші людські емоції. Навколишня тиша пронизлива і реально відчутна, вона волає до самих потаємних емоцій людини. Страждання в очах, стислі губи, проникливий погляд, відчуття самотності головного героя, його крихкість і вразливість, – чується всередині кожної людської душі, що бачить цю картину. І це наповнює всю роботу особливим трагізмом і енергетикою.
За своєю експресивністю, передачею трагізму сюжету, вона мало чим поступається «Крику» Едварда Мунка.
«Автопортрет», – звичайно, феноменальний. Людство багато зусиль витратило на те, щоб було винайдено програвач, фото, кіномистецтво, телекомунікації. Зображення і звук в реальному часі навчилися передавати в будь-яку точку Землі. Але так важко фарбами передати будь-який емоційний стан людини і саме головне, так висловити невимовне, – тишу, яка так кричить і волає на весь голос. І гнітюче почуття самотності, і відчай, і жах, які межують з божевіллям.
Проте, що зобразив автор? Який сенс вклав він у свою неоднозначну роботу? Що хотів сказати світові? Відповіді на ці питання можуть бути різними, але всі вони зійдуться в одній загальній думці – “Автопортрет” змушує глядача зануритися в непрості роздуми про себе самого і про навколишній світ.
На мою першу думку, можливо картина про передчуття неминучої катастрофи. Передчуття катастрофи своєї особистості та передчуття катастрофи суспільства. Можливо вона про розпад особистості та суспільства.
Картина була написана на початку 1980-х років. Для автора це час коли його було звільнено з роботи головного художника театру. Це час коли відбувалася драма і його особистого життя – розлучення з дружиною і відмова в спілкуванні з єдиною донькою. Як наслідок – зловживання горілкою, життя без достатку, визначеності та впевненості, і надалі, трагічної розв’язки – смерть від ножа у п’яній бійці.
У соціально-історичному відношенні, час коли написана картина, – це час «брежнєвських» часів, час «застою», час коли начебто все стабільно. Але ця стабільність уявна, вона внутрішньо беззмістовна і невдоволена, вона вікова і застаріла. Соціалістичний світ Радянського Союзу вже хилиться до Перебудови, до перетворення, – як до єдиного виходу, правда, для того, щоб вже остаточно зруйнуватися.
Неперевершеність любої видатної картини в тому, що на неї можна дивитись нескінченно і кожний раз бачити нове. Як альтернатива першому враженню, можливо в картині переданий зовсім інший сенс. Можливо в картині передана філософія та естетика Порожнечі, яка так яскраво описана філософом Лосєвим Олексієм Федоровичем у своїй видатній праці «Історія античної естетики» («РАННИЙ ЭЛЛИНИЗМ» История античной эстетики, том V, Раздел ІІІ, Эпикуреизм. М.: “Искусство”, 1979). Не можу її не навести, адаптувавши до теми дослідження, настільки вона яскраво доповнює образ картини:
«Але зараз цей світ – як засуджений до смерті хворий. Дійсно, щось втомлене і, якщо не вікове або старе, то, у всякому разі, щось безсиле, щось таке, що махнуло рукою на реальне улаштування життя, чується в картині художника.
Однак старості, на відміну від молодості, дійсно властиво не прагнути, але вже мати; не мати клопіт про далеке, але вже володіти, користуватися набутим. Але в картині це не відчувається – тут більш певна схильність до песимізму, зважаючи на втрату об’єктивних і суб’єктивних цінностей, загублена здатність дивуватися, крім того, ще й загублена здатність мислити. Це зробило картину ще більш непоступливою, як би зовсім зневіреною, близько неї можна тільки заридати, як у передчасного, але непереборного кінця – це якась вичерпаність, прорахованість всіх можливих результатів.
І забути, все забути, — не мислити, не думати, не прагнути, не хвилюватись; бездумність і безвольність — це наче солодкий міцний напій, що стоїть поруч, уповільнено-захоплюючий, який щільно насичує нас цим станом. І вже не знаєш, де тут тіло та де душа; не знаєш, чи душа сповнена цією густою і насиченою порожнечею, чи це тіло наповнене солодким, зосередженим захопленням міцного напою. Художник тихий, заглиблений у себе, занурений у своє Я, він зосереджений, серйозний, задумливий, невеселий. Скорбота та внутрішній тиск зосереджені в ньому, втілені в одне рівне і приховане внутрішнє горіння.
Навколишній світ порожній, він примарний і не надійний. Коли в ньому нічого не залишено невідчутного, нічого несумірного з твоєю особистістю — вся надія тоді лише на глибини особистості. Але це добре для абсолютної особистості, де є неосяжні простори для самопоглиблення, нескінченні глибини людської особистості. Але митець не знає чи не хоче цього досвіду абсолютної особистості. Він відчуває тільки порожнечу, плоскість, загадкове море небуття, коли вже не знаєш, чи це сон, чи це дійсність, — до того все сонно і примарно.
На картині філософія та естетика порожнечі. Але це особлива порожнеча, підозріла порожнеча. Чому митець такий спокійний? Звідки ця витримка, ця безстрашність, ця дивовижна безстрашність перед відчуттям кінця, навіть, можна сказати, безстрашність, що кидає виклик, і якась горда до цього зневага.
Таємниця цієї переповненої порожнечі, вірніше, цього переповнення порожнечею, полягає в оголенні свого, безособистого, вірніше, до-особистого і водночас природного, нормального, влаштованого так на всю вічність існування. Адже спокій не там, де висота і сила в абсолютних розмірах, але там, де виявлено саме те (нехай воно маленьке і непомітне), що й утримувалося всередині, ні більше, ні менше.
Ось чому все зовнішнє відключено, а порожнеча на картині — звучить; ось чому вона змістовна, глибока і не відрізняється від повноти. Ось чому вона якщо не кричить на весь голос, то принаймні ясно говорить, або тихо шумить нерозчленованим шумом природи, шумом водоспаду або гірської річки з порогами. Але тільки це шумить стихія душі, а не річок, не тополь, не морського прибою. Адже душа і є цим повітрям, цим теплим повітрям, що вічно шумить, – блаженно-розпливчаста стихія самовідчуття. Художник зобразив тут відхід у пустелю, у далеку безповоротну пустелю духу. І здається, лише розпач міг довести людину до такого рішення. І дійсно чи не розпач це?
Все це відгородження від зовнішнього, життя в схованці, все це сподівання «на хліб і на воду», це ретельне відгородження себе від будь-якого занепокоєння і турботи, чи це не є результатом повного розчарування в житті, остаточної та безповоротної невдачі в житті, внутрішньої та принципової непридатності, нездатності для життя? Адже митець розчарований? Це — розпач?
Можливо так, а можливо і ні! Нічого подібного! На картині — внутрішнє самозадоволення, а не якесь розчарування, це — насолода, а не розпач! Однак ми будемо ближчими до істини, якщо скажемо, що тут сталося саме поєднання того, що зазвичай вважається непоєднуваним. Тут злилося розчарування з самозадоволенням і розпач — із насолодою. Втім, вдумавшись, ми помічаємо, що це поєднання не так вже й рідко в житті. Але тільки розпач із насолодою ми звикли бачити в безшабашних людей, які в насолоду кидаються стрімголов, а до відчаю приходять від реальної невдачі в житті. Тут насолода мудра, розмірена, врівноважена, далекоглядна, а розпач не тому, що в житті не пощастило, а тому, що таке самобуття і таке його осмислення. Тут естетика дотику порожнечі, вслуховування в об’єктивну безособовість духу, але це музична порожнеча, шумна вічність, що мріє і яке багате на видіння.
Адже не тільки плідне потрібне для життя, не тільки активність. Хіба не хочеться іноді повної пасивності, досконалої незацікавленості ні в чому, принципової безплідності та непотрібності? Більш того. Люди схильні до байдикування, до безтурботності, до ледарства анітрохи не менше, ніж до енергії, до дії, до праці. Чому одне природніше і нормальніше іншого? І те, й інше — справа природи. Іноді просто хочеться дивитися безпредметно в небо, позіхати на всі боки, прогулюватися і штовхатися без діла в натовпі. Чи не однаково, чим займатися? Приємно бути марним; заспокійливе безплідне існування; надто нудні справи та заняття, надто беззмістовна будь-яка активність, політична, суспільна, особиста, наукова та художня. Йому дорогий лише спокій, тільки внутрішній спокій самозадоволення, щаслива порожнеча від усіляких пристрастей та справ.
І тут мається на увазі не проста гола відсутність сенсу та мети, не просто якийсь темний провал думки, що заплуталася у своїх власних тенетах. Тут навпаки, – омріяна радість хаосу, безпринципно-анархічна стихійність, про мету якої не тільки нічого не можна сказати, але навіть немає бажання говорити. Це безпринципність, що сміється, це ще внутрішньо неспокійний, але чуттєво зрозумілий і м’яко-пестливий анархізм буття. Щось ось є там, за цією видимістю, і каламутною тривогою починає обтяжувати серце при думці про таке загальне безглуздя буття. А я ось ніякої тривоги не маю! Я ось помру, а мені нічого! Ви хапатиметеся за життя; ви, що сповідаєте сенс життя, будете кричати, стогнати, ридати, лізти на стіну. А я, який сповідує нісенітницю буття, буду спокійний і незворушний, і нічия смерть, ні чужа, ні моя власна мене не потурбує. Смерть — це лише трохи вульгарності; смерть – це лише трішки нудьги… І все! Епікур, коли відчув наближення смерті, тільки прийняв теплу ванну і вимагав чистого вина. І все! Два слова друзям, щоб залишалися вірними філософами. І все!
Картина звучить як якась докірливість. Кому? Чому? За що? Важко сказати, кому та чому, але не важко сказати, за що. За життя, за влаштування життя, за таке ось життя, яке судилося всім людям. Ви пропонуєте мені науку, обіцяєте радість мистецтва, обіцяєте політичний та економічний рай на землі, приманюєте божою благодаттю? Ні, візьміть собі вашу науку і ваше мистецтво, а я вже якось обійдуся без цього. Візьміть собі й все політичне життя з її імпозантними ідеалами, та заодно і всі Божі благодаті з їхніми невимовними милостями. А я вже якось так, без цієї дорогої та тривожної, виснажливої розкоші. Усе це — надії, тривоги, очікування, море пристрастей та почуттів; все це — сподівання на майбутнє, на дуже далеке майбутнє. Ні, сподівайтеся самі, а я обійдуся без вас. Помру один, і без вас, без богів та героїв, без боротьби та надії, без перемоги та поразки.
Солодко думати, що душа смертна. Уявіть тільки собі, що душа безсмертна, та що вона, чого доброго, звільнившись від тіла, матиме повне знання про свою грішність, ницість, неподобство, так що, не бувши в змозі повернути час, почне журитися і мучитися про своє неподобство, влаштовуючи тим самим уже не тимчасові, а вічні муки й собі та іншим. Моторошна штука! Душа, та ще й безсмертна, — моторошна штука!
Тільки й надія на те, що ми помремо насправді, не так, як каже релігія, яка, по суті, заперечує всяку смерть, а так, що справді й духу нашого не залишиться. Релігія воліє від смерті райську вічність або жахливе пекло. Ну а ми краще добре і навсправжки помремо, ніж залишимося навіки в цій темній і паршивій вічності. Адже не всіх допустять до райського блаженства, так? Всесвіт не має жодного цензора і митець не має ніде притулку, що він покинутий на самого себе, що всі його радості — лише в ньому самому. Правда, світ сам по собі, навіть при цій іманентності, все ще занадто цікавий і це – краса навмисного безладдя. Можна розчистити ліс, вирубати низькорослі дерева і посипати доріжки піском. Це буде гарно. Але можна залишити ліс у його дикому безладді та випадковому існуванні. І що ж? Чи буде він гіршим? Справа смаку!
І на картині зображена краса саме в принциповій безплідності та марності буття, у його абсолютній випадковості та розкиданості. У цьому також своя таємна анархічна радість безцільної випадковості. Ось це і сповідує художник, який заперечує промисли богів і навмисність світопорядку. Ось тут і хочеться спокійно і солодко мовчати, коли все навколо шумить і хвилюється і не знає свого сенсу. Солодко дивитися на бурхливе море життя, коли спокійно відчуваєш свою внутрішню свободу і незалежність!».
