Я люблю тебе, життя

Газета «Червоний гірник»

18 лютого 1979р

Коли у серце увійшло це особливе почуття? Так, саме у після блокадному Ленінграді. Рана вже потроху загоювалася, і Бєлов , радіючи, що скоро – знов у стрій, годинами спостерігав, як падав сніг за вікном. А потім відкрив невеличкий альбом – сусід подарував, виписуючись – і попрохав у медсестри олівець. Пригадав, як учора – одужую, вже можу бути корисним! – допомагав санітарам скидати сніг з госпітального даху і як з висоти замилувався раптом містом. І понівечене – воно все одно і гордим було, і прекрасним. Ніби душею торкнувся високої тієї краси – перехопило подих, ніжно защеміло серце.

Вітчизна моя! Батьківщина…

«За Батьківщину, вперед!» – і піднімались радянські воїни в атаку. Щоб перемогти, щоб вільною від фашистської нечисті була рідна земля. Довіку пам’ятатиме розвідник Бєлов запеклу битву на Курській дузі, бої під Ленінградом. І друзів своїх. Скількох уже втратив…

Він швидко сходився з людьми, таку вже мав вдачу. І тут, у госпіталі, за час лікування потрушував з багатьма. Зараз ось несподівано для самого себе взявся малювати портрети сусідів – мовчазного сапера Василя, про якого лікар сказав: «Просто таки зрешечений осколками», невгамовного веселуна Костю, який своїм гумором підтримував бойовий дух у палаті, важко контуженого сержанта Володю, який в забутті то вигукував імена загиблих своїх дітей, то поривався підвестись, кликав друзів підніматись в атаку…

«Ет, ти однак у нас талант», – сказав сапер, коли Бєлов показав йому малюнок-портрет і попросив подарувати. «На пам’ять».

Відтоді так і пішло: усі художні спроби свої віддавав друзям… В той час не думав, що після війни стане художником, та радість творення, тривожний холодок натхнення відчув саме тоді. Не було ще ні справжнього вміння, ні того, що фахівці звичайно називають технікою (усе це прийшло пізніше, після наполегливого навчання і з досвідом), та бажання передати своє світосприйняття художніми засобами назавжди увійшло у життя.

Чимало спливло років, Віктор Омелянович Бєлов став художником – професіоналом, членом Спілки художників СРСР. Роботи його не раз експонувалися на республіканських, обласних, міських виставках. Були й персональні. Доробок художника схвально сприймається і масовим глядачем і спеціалістами. Та сам він, будучи людиною надзвичайно вимогливою до власної творчості, вважає, що процес становлення його як художника не завершився. Весь час у пошуку! Такий характер. І незнайома йому навіть тимчасова самовдоволеність. Невпинно йти далі, добиватися більшого – до цього прагне живописець. Лірик по натурі, він найбільше, мабуть, тяжіє до жанрового пейзажу, та має однак і надзвичайно цікаві роботи з краєвидами індустріальними. З останніх, як не згадувати «Кривбас вечірній». Тут зауважимо, що прихильники фотографічної точності в зображенні деталей даремно будуть шукати відповідник картини на місцевості. Бо ж «Кривбас вечірній» – це узагальнений, романтичний образ міста, вдивляючись у який, по особливому усвідомлюєш індустріальну велич нашого «заліза і сонця чудодійного краю». Ми бачимо й чашу кар’єру, і стрімке плетиво заводських труб, і зорі над шахтами, і далекі вогні. Любиме місто наше в робочій спецівці ніби серце відкрило – гаряче, чесне, сповнене любові до людей, Вітчизни.

До цієї своєї роботи кількарічної давності у Бєлова особливе ставлення. Ніби частка душі і серця художника залишилося тут, в живописному зображенні на полотні. Саме цю картину Віктор Омелянович і вирішив виставити на республіканській виставці в Києві, яка відбудеться незабаром. «І взагалі я в боргу перед Кривим Рогом, – говорить він. – У планах моїх на майбутнє – знову звернутись до відтворення неповторного обличчя Кривбасу».

Сказати про Бєлова: багато їздить по країні – це прозвучить надто слабо. Майже весь час – в роз’їздах. І щоразу привозить до своєї майстерні безліч наміток, ескізів, етюдів. І починається основна робота – з ранку до вечора, коли, бува, забуваєш і про обід, і про те, що тебе давно зачекались домашні… Варіант за варіантом. А потім знову багато що переробляє заново… Прагнення досконалості, воно не дає справжньому художнику ні спокою, ні спочинку.

Запам’ятовується, а подекуди й вражає міцна і водночас витончена композиційна побудова численних жанрових, натурних пейзажів. «Будинок творчості в Сєдневі», «Льодохід», «Свято в селі», «Пізній вечір», «Нова вулиця», «Весна», «Березень», «Ворскла», «Російський пейзаж»… Відчувається цікавий своєрідний характер образної інтерпретації життя в творчості художника, уміле використання виразних можливостей живопису – кольору, композиції, малюнку. Пейзаж щоразу – по-справжньому психологічний, у кожному свій настрій, своя натхненність.

А як чисто дихається біля ялинок, вкритих снігом, у картині «Горки Ленінські»! Художник не раз бував у тих місцях і ось збирається знову. Цього разу не сам – з учнем своїм, робітником рудоуправління імені Кірова Миколою Сердюком, самодіяльним художником. Справжня творча дружба єднає їх, наставника й підопічного, старшого й молодшого.

Микола давно уже став одним із найближчих друзів Віктора Омеляновича. Справа в тому, що майстерня Бєлова розташувалася в одному з приміщень побутового корпусу шахти № 1 імені Артема. Двері відчинені для всіх – і гірники стають першими критиками робіт художника. Белов звик до цього, і скільки не пропонували йому інших, зручніших навіть для роботи приміщень, все відмовлявся від тих пропозицій. «Тут, в робітничому оточенні, відчуваєш себе на вістрі життя і часу…», – це не високі слова, це – переконання.

Гірник Микола Сердюк, завітав кілька років тому до майстерні художника вперше. Оглядаючи картини, зігріті живим теплом серця художника, довго стояв перед кожною. А коли зав’язалася бесіда із гостинним господарем, то відчув надзвичайне довір’я до Віктора Омеляновича. Відтоді й потоваришували. Про що тільки не говорено під час щоденних майже зустрічей! Та найглибше, мабуть, врізалися у пам’ять Сердюка фронтові спогади ветерана, його пристрасні, сповнені високої громадянськості роздуми про призначення людини. Про щастя мирної творчої праці і обов’язок – якщо ти справжній художник – сприяти утвердженню гуманістичних ідеалів, прагнути до справжньої демократичності мистецтва. І спогади свої, і оптимістичне світосприйняття, і всі знання, і професійне вміння прагне художник передати учневі, до якого ставиться як до сина. Він сповнений душевних сил і енергії. «Я люблю тебе, життя!» – ця формула невіддільна від кожного дня художника.

Є. Борщова, кор. «Червоного гірника».

На знімку: Віктор Омелянович БЄЛОВ.

Фото Б. Косигіна.

 

Художники
© 2018    художники Криворіжжя    //    Увійти   //    Вгору