І фарби лірою звучать

Газета «Червоний гірник»

5 липня 1986р

Художник Віктор Бєлов працює в майстерні над образами сучасників, а перед ним «Кобзар» в зеленій палітурці.

– Образ Шевченка, – розповідає Віктор Омелянович, – мені дорогий по особливому. Мати, пам’ятаю, в дитинстві співала колискові Тарасові слова. В блокадному Ленінграді я не міг відірвати очей від Академії мистецтв. Тут ходив кріпак пана Енгельгарда, – геній землі нашої. Шевченко «вивів» мене на республіканську художню виставку. В 1963 році демонструвалася в Києві моя картина «І день іде, і ніч іде…».

Присів поет обабіч дороги. І думи, мої думи… Там за смугастим бар’єром, який символізує царизм і деспотизм, таке ж безбарвне життя, як і тут, на засланні. Серед солоних вод Каспію і віковічної задавненої нудьги.

– Так я і задумав це полотно, – відкривається Віктор Бєлов. – Шевченко живе разом з нами. Ми разом мріємо, пригадуємо далеке минуле.

Як же може забути Віктор Омелянович своє рідне село Мар’янівку, що в Софіївському районі. Свого улюбленого вчителя Михайла Петровича Білаша. Це він підтримав хлопця.

– Бути тобі художником, але математичну теорему теж треба знати.

Ні, не підвищив голос старий педагог, коли помітив, що Віктор замість розв’язання задачки «літає десь у хмарах».

Не виходила ні задачка, ні той боєць у зеленому кашкеті. От у Василька – шкільного товариша – ну, тобі справжній вартовий кордону. Це може від того, що брат його командир.

– Я ніколи не думав, що стану художником, тим більше членом спілки. Хоча малював все і завжди. Мати дивилася на мої папери і зітхала: «Краще за меншим приглянь та води наноси».

Вже потім, на фронті, сержант Бєлов зрозумів, що без пензля йому не прожити. І там все ж ще не вирішив остаточно вчитися «на художника». Просто не до того було. Шкода, що час не зберіг замальовок солдата, образи побратимів залишилися в серці. Хотілося відтворити і життєрадісного першого командира роти, і скаліченого осколками Юрка сибіряка, і напис на ленінградському граніті «При обстрілі цей бік вулиці особливо небезпечний».

А я проглядаю картини Віктора Омеляновича і помічаю – все більше пейзажі. Мирні сучасні краєвиди Криворіжжя, тиша вулиці в карельському селі, лани житнього колосся. Дивлюся і вагаюся: запитати чи ні? Та художник, здається, прочитав мої думки.

– Мало пишу на тему війни? Спробуйте мене зрозуміти. Закрию очі, а вогонь і стогін переді мною. Руки не слухаються…

Беру невеличку картину – «Курська дуга». Вражає тиша, тільки здалеку чути реквієм битви. Відстань ця – 40 років. І весь цей час лунає сполох. Монотонний, святий сполох пам’яті. Саме такі «тридцять четвірки», як на полотні художника В.Бєлова пішли на таран німецьких «тигрів». Тут, на полі перед селом Прохоровка. За бронею такого ж «Т-34» відродився у безсмерті екіпаж Героя Радянського Союзу Володимира Шаландіна.

– З хвилюванням прочитав я у дивізійній газеті про останній бій молодого командира, – каже Віктор Омелянович. – А він же бився в якихось кроках поруч зі мною…

Це пам’ятник танкістам криворіжець малював з натури. Тієї весни він поклав до його підніжжя букет бузку. Ось зовсім такий, як на однойменній картині. Тут вже зовсім інша фарба – веселі і такі живі. Хоч зривай квітку і неси на зустріч сонцю, голубому небу і пам’яті. Тобі лейтенант Шаландін! Тобі, підполковник Угловський! Тобі, генерал Ватутін… Такий же бузок буяв і обабіч фронтових доріг. Виходить, кавалер двох орденів Вітчизняної війни Віктор Бєлов не залишився в боргу перед тими, хто загину в бою.

Картину «Юність Криворіжсталі», гадаю, можна вважати автобіографічною для Віктора Омеляновича. Його юність пройшла на таких же доменних печах Дніпродзержинська і Магнітогорська.

– Тепер це називають індустріальним пейзажем. А я жим ним ще в довоєнні роки, коли переступив поріг металургійного заводу.

Майже всі роботи криворізької теми побували на обласних і республіканських виставках. Ми хотіли підрахувати, скільки ж їх було на творчому шляху митця. І не злічиш. Одних тільки каталогів цілий стос.

– А ви думаєте завжди так було, – говорить мій співбесідник, а сам не відривається від мольберта. – Ще й як «горів». Перша спроба потрапити на республіканську виставку закінчилася повним фіаско. Такі нотації вислухав, що й не можу передати. І картину навіть ту не забрав. Подумка була, а чи не перекваліфікуватися в «любителі». Ні, думаю, я повинен довести своє «я». На другій виставці навіть прізвище в каталозі перекрутили «Білов». Як пам’ять бережу цей каталог. Все ж таки перший. А потім пішло…

Що криється за тим простим словом «пішло», здогадатися неважкою. Кілька років самовідданої праці, коли художник забував про всіх і про все. Були тільки дороги.

У пошуках і мандрах народилися кращі твори Віктора Омеляновича Бєлова – випускника Дніпропетровського художнього училища – «Заонежжя», «Горки Ленінські», «Чисте небо», «Льодохід в Седнєві»… Прийшло визнання.  Не хотілося залишати затишну майстерню митця. Та зорі на небі давно зазирають у вікна. І все – останнє, традиційне запитання – плани?

– Нові виставки. Нові пошуки. Хочу повернутися до теми «Горки Ленінські».

Є.Добровольська.

Художники
© 2018    художники Криворіжжя    //    Увійти   //    Вгору